Етапи батьківства від 25-річного татуся

Январь 05, 2017

Якщо ви вважаєте, що батьківство – це пекло і з ним краще не поспішати – ви молодець, це ахрінєнно вірна думка. Стоп. Ні, висловлюсь інакше. Батьківство й любов до дитини – це не така вже й однозначна штука, як всі думають.

ldozkqza6wg-daiga-ellaby.jpg

 

Почнемо з народження. Я був присутній на пологах, коли мій карапуз вилупився, я пустив скупу чоловічу сльозу й поцілував дружину. В той момент у мене все було неймовірно й казково. Але через декілька днів почуття “перемоги” відпустило, і я зрозумів, що взагалі не знаю цього чувака. З нами живе якийсь невідомий пацан, якого ми маємо любити просто так. Я це чітко усвідомив, коли побачив, як він умудрився наблювати собі у вухо. Після цього інциденту одразу стало зрозуміло, що цей малюк не такий вже й дурник, як всім здається. Він щось про нас знає, а от ми про нього – ні.


Наше притирання одне до одного зайняло близько року. Найкраще батьківсько-синівська комунікація складалась у ванній: я брав малого за голову й тягав взад-вперед по воді.

Геть кепсько було, коли лізли зуби. Ніколи навіть уявити собі не міг, що настане день, коли моїм найбільшим бажанням стане прорізування у якогось 70-сантиметрового хлопця іклів.

 

Йдемо далі. Через рік атмосфера в залі бадьоріша і цікавіша. Людина вже ходить і тягне своїми загребущими руками геть все, що бачить. А отже, залишити ручку на столі – це однаково, що зіграти в російську рулетку з гномом-садистом-художником. Зате влітку стало дуже зручно, головне — швидко довести його до пісочниці. А далі він міг годинами сипати собі пісок на голову і ти йому взагалі не потрібен.

 

Не пам’ятаю точно коли саме це сталося, але ми з дружиною почати вводити в життя малюка музичну освіту й танці. Дуже-предуже великий факап з моєї сторони, що я вмикав сину кліпи на ютубі. Він прив’язувався до персонажів у відео і просив ставити саме цих виконавців. Через це трек “La-la-la” хєр-зна-якого-виконавця я знаю краще, ніж “ріднуматимою”.

 

Десь у півтора роки з чуваком можна було навіть подорожувати. Але я б радив море влітку, а не борд взимку. Виявилось, що комусь із батьків доведеться постійно ліпити пасочки зі снігу і гівна, сумно поглядаючи на свій сноуборд в той момент, як інший катає. І все було б вогонь, якби дружина не мала волі і постійно сиділа з дитиною, а я катав. Я б навіть не помітив. Але ні, жінка теж хотіла потішити себе, психувала і тому роль ліпителя пасочок інколи діставалася мені.

В якийсь момент мені стало нудно і я вирішив підійняти малого й борд трохи вище на гору й спуститись з дошкою під дупою і сином на руках. Такі собі типу санчата. Але ж фак! Він це вподобав і щойно ми доїжджали до кінця спуску – в моїх руках починав нагріватись та зі свистом кипіти малий чайник, аж до того моменту, поки не наставав повторний спуск.

 

Останній період, який хотілося б виділити у становленні особистості мого сина – це коли він починав говорити. Саме в цей час малий стає вже в дошку своїм братанчиком. Він каже “папічка”, чітко називає речі, які його бісять (тобто всі). Нарешті я знаю, де у нього болить, чому він не хоче кашу (зазвичай через те, що у нього характер мудака в плані гастрономії, чувак явно виросте якимось клятим веганом, а то й сироїдом), куди потрібно піти і, що там потрібно зробити. Так, це дістає, але так простіше.

Підсумую: діти — як алкоголь. Крута річ, але від нього болить голова і меншає грошви.

 

Автор: Дмитро Нішьтвайс

 


оцените материал